Елегія

О жінко,
твоя віра велика, —
нехай буде тобі,
як ти хочеш.

Новий завіт. Книга псалмів.
Свята Євангеліє від Св. Матвія. 15.28

Володарко урвищ і гір,
чорних пустищ Донецького кряжу,
Кварцитових сховищ і скель герцинідів
з-під Скіфської глиби-плити,
Ти збуджуєш степ, і вітри
гобелени з троянд для закоханих в’яжуть,

І стелять алеї надій із них
та розсипи мрій з висоти.
Туга невтолимих бажань,
біль землі, плач жіночої плоті,
Чаяться в душі від праматері,
торкають чутливо від сонця жагучі уста,

Тепло твоє щире вмить гріє

серця, що журливо-самотні,
А потім любов’ю-коханням
у простір безмежний незримо зліта.

Невпізнана, ходиш красунею,
сповнена радості, ласки і щастя,
Іскряться у царстві твоїм
і зоря, і глибинний базальт,
Прикраси твої, капелюшки
і плаття, і коси прозоро-квітчасті,
Витають у золоті трав,
між бетоном будівель, у вікнах кімнат.

На Різдво, в усі свята Господні,
стоїш з покаянням у храмі, де вічні святині,
Несеш в благодаті апостолам хліб і сльозами
сповиту тремку вифліємську парчу,

За мертвих, живих, за сестер і братів,
що загинули в світі, невинні,
Ти просиш прощення у Бога
і ставиш натхненно, як серце, горящу свічу.

Коли ж закипає земля від образ
чи з людської біди у нічному сутінку
Й на очі всіх селищ і міст
з хмар спадає завіса байдужості й сну,
Ти йдеш в не затишну свою,
не відому нікому далеку домівку
І руки здіймаєш до неба — в краю.
що залишив тебе,
як здається, в печалі — навіки одну.

Ніхто не торкнеться з любов’ю
до рук твоїх лагідних, матінко мила,
Дитя не всміхнеться твоє і не щезне
у грудях майбутньої немощі жах,
Як лебідь з озер степових, за Дінцем,
що розбив собі серце і крила,
На камінь впадеш ти, і пам’ять про тебе
розвіють вітри в полинах.
Але ти підеш до кінця…

Так навчав колись вчитель —
твій дід, на багнетах у смерть розіп’ятий.

“Твоя Батьківщина, — казав, — це і гори,
і степ, і безмежного неба гостинне
й розкішне шатро…”
Чекають тебе мужні люди, величні
й душою багаті,
Що вірять в красу й щиросердість,
і чисте криштально та вічне добро…

автор: Борис Гуцало