Символ (грецьк. symbolon — умовний знак, натяк) — предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища (лотос — С. божества в індійців, хліб-сіль — С. гостинності в українців, блакитний колір — С. надії та ін.), має філософську смислову наповненість, тому не тотожний знакові. С. тісно пов’язаний з наукою, міфом, вірою, поезією але не зводиться до них, тяжіє до певного узагальнення, на відміну від алегорії, що проявляється в конкретному образі. С. постає процесом активного перетворення внутрішнього на зовнішнє і — навпаки, відмінністю внутрішнього і зовнішнього. Тому С. не збігається за своїм значенням з будь-яким тропом. Коли метафора, скажімо, виконує характеризаційну функцію, не відаючи семантичних обмежень, зосереджуючись в образній оболонці, то С. існує в безкінечно означальній ролі, тяжіючи до загальної ідеї, прагнучи розширення її змісту, а не повного визначення. Тому метафора зумовлюється власне художніми чинниками, на відміну від С, що базується на позахудожніх, передовсім філософських потребах езотеричного знання. С. виповнене Святе Письмо. С. посідав центральне місце у творчості Григорія Сковороди, завжди був наявний в українській літературі, але не в значенні тропа, а універсальної категорії пізнання духовного єства:

Ти непідкупна: чи несуть вісон,
чи скриню скарбну! ти суддя;
і пташка на руці — з висот,
про білий трон оповіда.
Мов до присяги, ти відверта,
і випростана, мов до стремена;
зникає тінь, лукавство промина,
коли — сердечності безсмертя,
коли вивітрюють на голоснім
і голубім сіянні-шпаді
весінні сили, притаманні всім,
і кволості, що листопадні.
Мов голос квіту, голос непорочний,
серця стрічає! в розпачі не тоне,
і хрестиком з-під білої сорочки
з грудей просвічується сонце

(В.Барка).

С як натяк на трансцендентну істину, на шлях утаємничення в першосутність лежить в основі естетичної концепції символізму.

Меню