Двовірш, або Дистих (грецьк. distichon) — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об’єднаних спільною римою (трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Д. широко вживається як окремий твір:
Що доля нелегка, — в цім користь і своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє
(Ліна Костенко).
Д. може складати певний цикл, навіть збірку (“Тавторими” Б.Кравціва), правити за строфічну основу поеми (“Данило Галицький” М,Бажана). Д. спостерігається у складніших за власну строфічних структурах (чотиривірш, шестивірш і т.п.), як-от у десятивірші Ю.Андруховича “Залізниця Станіслав — Рахів. 1894”:
Тут не зійде вода і не зросте суниця,
ми тут поляжемо,
по нас проляже залізниця.
Тут навсібіч посіяно прокльони і хулу,
який люцифер зажадав лупати сю скалу?
За нами падають ліси і мріють найтонші стебла,
залізна пані вкрала нас і очі наші стерла […]
Неримований Д. базується на ритмо-інтонаційній основі, але відмінний від елегійного дистиха, відомого з античних часів:
не випустить вершників брама запеклого серця
дарма що більше вужів аніж кинутих палиць
наші руки заклякли над річками й потоками
розмиваються береги але нашою кров’ю
кожна душа що розламана мушля
відлуння гулу колишнього вихід у небо
смішний жертовник облущена позолота
єгипетський степ і ліс і юність і старість
дзеркальні тіла обступили останніх пророків
відображення гулу колишнього вихід у небо
(І. Римарук).
Форма Д. дуже давня, вона відома не лише античній версифікації, а й східній, приміром, бейти. У ренесансно-барокову добу Д. практикувався в українській поезії як обов’язкова віршова норма силабічної системи (Касіян Сакович, Софроній Почаський, Іван Величковський, Григорій Сковорода та ін.).