Депресія мізковитого Я

… І він знову прокидається, щоби прочитати ціле місто на своїй стіні.
Натомість бачить чорні, холодні і досі незнайомі дири,
з яких сміливо доносяться холодні, досі незнайомі, смердючі гниллю голоси…
Їх море там..
І то – не сни..
Назад би…
А на столі нагадує про себе свіжа преса,
що зводить нові сцени для уявних, але плоских акторів-друзів…
Вони, що вижаті сповна його знанням життя (чи, може, долі),
корчать гримаси болю…
…і він кричить у пустоту:
«О, перший мій уявний Друже!
Ти знову пестив в незнайомому нікому полі
всіма заказані місця…
О, другий мій уявний Друже!
Ти знов забороняв комусь вдихати,
лиш тим, хто й не хотів, мабуть, й чекав тебе…
О, третій мій уявний Друже!
Ти – теж нікчемний мій герой, але ти – стовп,
мій стержень та хребет, моя щілина, в яку я споглядаю середину себе і всіх живих…

…Йому б заплющити тепер свої, в депресії покупані, в депресію закутані, чотири ока.
Але, щоб їх заплющити, здається, треба ще пройти десь сто і ще п’ятсот кілометрів…
Та де там йти – тягти
своє мерзенне тіло по землі,
що щедро обдарована чиїмось ароматним послідом..
І всі знайомі – незнайомці,
І схожі на безсмертні піраміди з тупим кінцем…
Себе самі не бачуть, бо в них очей нема,
Лиш вуха й рот, яким плюють у бік його.
А він лиш хоче бути сам,
А може ще з кавалком хліба, що вміє говорити
І навіть скаже:
«Я – такий як ти, і нас вже двоє,
Які забули, як ходити, – лише літають!
Полетіли!»

І він летить,
І не прокинеться ніколи,
Бо то і є життя безсмертного героя,
Бо він – то ти, а ти – то я…
Сьогодні…

автор:  Олесь Целюх