Місто трощить всі ілюзії, навалюється хмарочосами. Страждає агонією.
Я прагну сховатись у лініях сюжету, які вкотре вигадала сама.
До болю хочу справді жити, а не знову гадати на лініях долоні,
Коли перестане простягати до серця безжальні щупальця пустота.

Місто вишукує наші мрії. Потім глузливо кидає їх під колеса автомобілів.
Іронічно записує у своєму щоденнику більше смертей, ніж народжень,
Бо хтось давно вже помер всередині, але дихає, виконує рухи, тобто тліє…
А я знову провалююсь, мов у море, в сни. Забарвлюю ними кожен день…

Місто трамваї запускає щоранку, аби вони тріскотіли на їм відомій мові,
Будили чутливих до різких звуків мешканців. Консервовані ранки починали.
І як ми з тими щоденними штучними емоціями можемо бути здорові?
Місто вбиває, доводить до божевілля слабких. А сильних завжди було мало.
(березень, 2012 р.Б.)

автор: Марта Привіз

Меню