Чорне неочікування

Лиш образ, тай не знаю.
Хто це є.
Підходжу я, тихенько скраю.
Що ж це за одне?

Чи то воно таке струнке?
Чи то худе, як дрищ?
Чи має пишнеє волосся,
або ж то коріння з голови стирчить?

І звідки я цього дізнаюсь?
На то подивлюсь,
І тут же я злякаюсь.
Побачу знову – і приємно.
Погляд, що просто мерихтить.
З неї сміюся я даремно,
Її не можу просто так забудь.

У темряві бачивши тільки силует,
Я чуть від щастя не зімлію,
А коли потрапить лиш промінчик на образ її.
Своїм очам я не вірю.

До себе у день нікого не підпускала,
Але в ночі так гарно співала.
З декілька десятків чоловік погубила,
Але я не йшов,
Як би не манила.

І звертаюся до тебе “проклята красуне”:
Хоть музою моєю ти була..
Хто я є, все ж таки, забула.

Але мої слова ти пам’ятаєш
І суть ти в них, надіюся, впіймаєш.

автор: Віталій Колос Вський