Анюта Романченко – ось, ніби, здається, воно!

ось, ніби, здається, воно!
так, я лечу!
але ні…це здалось…так чому,
ніби б’ється, живе, ніби прагне ще жити,
я вдихаю повітря,
я в полоні здурманених мрій,
але ні, не моє…
я прокинулась, знову живу,
я стрімглав усе падаю в ніжні обійми твої…зачекай, не моє,
не твоє, не теє….
це не ти? ні, не ти…
я впускаю цей дощ, він змиває безглуздих думок цих потік,
він змиває і я забуваю,
де правда, де брешуть, де падають вниз,
де стрімко злітають увись…
де так прагнуть сказати оманливе “так”,
де так прагнуть відчути оманливе слово “люблю”…
і ти ж знаєш, це так, це оманливе та одурманене
лиш забуття,
це не те і не ті,
це не так і ця пісня не та….
це солодкий туман, що розсіється з вранішнім сонцем,
цей туман, що розсіється разом з солодким п’янким ароматом весни,
це душа, що так терпко та ніжно зуміє з собою у даль повести,
але все ж це не те, і ти знаєш, що це все не ті…
і знаю, я це відчуваю, я серцем ще теплим,
я серцем, що б’ється, це все іще знаю…
прохолода…
її я впускаю, я знаю, головне це все йти,
це йти по небитій дорозі,
це зійти на свй шлях, що так п’янко та стрімко мене за собою веде,
мені варто іти,
мені, знаєш, варто своє роздоріжжя знайти…

автор: Анюта Романченко

ось, ніби, здається, воно!