я живу,
у місті, що б’ється в осінній агонії,
Календарних листах, які відраховують вічність,
Без жодного натяку, жодної крихти самоіронії,
Серед людей, які так чи інакше до мене дотичні,
я живу,
не завжди і всюди доречно,
Видихаю із димом життєві хвилини,
Безвихідно і так само приречено,
Як циркулює кров судинами,
я живу,
перетираю порох із літер,
Аби потім з них з’явилась поезія,
Холодна, з дощем, немов би циклони у Пітері,
Траурна, наче найтяжча процесія,
я живу,
мені обіцяють уявний спокій,
Стабільне життя, зваживши те, що я і так уже на колінах,
Серед таких самих як я копій,
В цій Богом дарованій і ним же забутій країні.
автор: Андрій Тіток
