І знову дощ..
Люблю сидіти в таку погоду вдома й дивитись на заплакані вікна..
Для кожного дощ, це щось особливе..
Хтось любить в дощ радіти, як дитина.. Отак от просто вийти на тротуар і пострибати по калюжках.. Трішки дивно..
Для когось дощ, це привід пройтися під однією парасолькою разом..
А для мене це привід по бути на самоті.. Отак сидіти й спостерігати як по склу збігають маленькі краплинки..
Тоді на моєму обличчі теж біжать крапельки солі..
Чому?
Кажуть, що дівчатам не треба приводу, щоб плакати.. Хм..неправда..
Привід є завжди..
Ось і сьогодні плачу.. Я на одинці зі своїми думками.. В навушниках звучить улюблена пісня Плачу Єремії “Вона”.
А дощик капає водночас тихо, ніжно й швидко, нестримно..
От бачиш, небо теж плаче..

Кажуть, час лікує..
Хм..не лікує.
Лікувати вміють лише нові знайомства, щирий сміх, маленькі дитячі рученятка, алкоголь, стукіт каблучків по бруківці.. А час..а час це лише відмовка..

А знаєте, після дощу теж буде веселка.

до прози Аліни

Меню