У твоєму дворі худорлявий бузок цього року розквітне без мене,
і дрібні зірочки його ніжних квіток вже не впадуть мені на рамена.
Залишилася тільки колекція зрад і прощальні зіниці бездонні.
…на вечірній стіні бурштиновий квадрат, сіра кішка на підвіконні.
Я у спогад складу, наче мушлі морські, твої майже дитячі зізнання,
твої очі нефритові, погляд прискіпливий, губи тремтливі, останні
білі квіти, що й досі вмирають отут, біля мене, торкаючись лоба.
І сльозини долають знайомий маршрут, що йменується “сяйво – жалоба”.
У твоєму дворі недостріляні пси і коти, недоїдені псами.
Свою втомлену пам’ять ти їм понеси, і мої обіцянки так само –
хай їдять нас живцем. Якщо зможеш, пробач – най усе, про що мріяв, здійсниться.
Та хіба вже я можу напевно віддячити за той бузок і зіниці?
Автор: Ірина Божко